Свідомий підхід до будівництва житла стає все більш поширеною темою в нашому суспільстві, яка особливо важлива при наявному тягарі минувщини.
У цій статті описується винятковий випадок на наших теренах — еко-будинок з особливим підходом до його спорудження, який формується на куди більш тонких нюансах, ніж просто підбір матеріалів.
Незвичайні історії як будинку, так і його власника, до якого завітав автор разом із фотографом.
Ця стаття також доступна в аудіоформаті:
ДІМ СОНЦЯ
Якось до мене донеслась історія, що з давніх-давен (років так десять) за містом зводиться чудотворний дім, який зовні виглядає як велетенський равлик, всередині по центру стоїть велике дерево, і при перебуванні в ньому стан свідомості та тіла змінюється на краще. Звучить як легенда, але, вже пару разів зустрівши людину, яка розпочала історію цієї споруди, я був готовий легко повірити в будь-що.
Я зв’язався із Сашею Курочкіним — власником цієї будівлі. Він радо погодився, щоб я завітав у гості, ще й при бажанні взяв когось із собою. І ось настав той сонячний ранок, коли я сів у машину, заїхав за нашим бравим фотографом Микитою, і ми рушили в далекі мандри — до Кривушів.
Знайти це місце не так легко — дістатися до нього можна по ледь помітній кривулястій стежці, якої немає на мапі. Коли ми під’їхали, Саша вийшов з будинку — він одразу нас побачив, адже навколо території немає звичних для наших земель парканів. Стоїть лише огорожа у вигляді сітки.
— Ви перші, хто змогли самостійно знайти як дістатися цього місця, — пізніше скаже він.
Дім дійсно виглядав зачаровано. Передати чарівність його зовнішнього вигляду і, тим паче, внутрішнього простору словами нелегко — їхня особлива якість розкривається при перебуванні там.
Саша був трохи втомлений, тільки повернувшись з Києва і ще не встигнувши накопичити сили перебуванням у своєму місці сили, але одразу з теплою відкритістю почав розповідати про цей дім.
— Тут закладено декілька концепцій, які складаються в цілісну картину. Що я хотів зробити — це щоб при проведенні часу в будинку можна було набратися сил. Щоб це добре впливало на самопочуття, на здоров’я. Тому я вирішив принципово не застосовувати хімічні матеріали, щоб це було максимально екологічно. Спочатку я хотів будувати із саману, але я стикнувся з тим, що це дуже трудоємкий процес, і вирішив використовувати кримський ракушняк, який покладений на глину. Також додали органічний утеплювач у вигляді костри технічної коноплі. Кровля зроблена з очерету. Покладено по українській технології.
— По українській технології? Це як? — питаю я.
— Ну, є дві технології — є голландська система укладання очерету, і є українська. Вони дуже відрізняються, адже голландці криють його на OSB, яким вони спочатку обшивають дах і потім прикручують до нього вже сам очерет, а український метод — це класти одразу на решітку. Снопи, перев’язка проволокою. При цьому воно не потребує додаткової гідроізоляції, але ось утеплювати зсередини треба. Тільки я цього ще не зробив — об’єм дуже великий. Хотів зробити маленький одноповерховий будиночок на 150 квадратів, але технічно покрівлю не можна робити під маленьким нахилом, тільки під великим. Тому сформувався такий великий купол, такий ось великий простір всередині.
Саша розповів, що форма равлика виникла не з естетичних мотивів — форма будинку заснована на золотому перетині. Якщо дивитися з неба, можна побачити форму спіралі Фібоначчі.
— За моїми спостереженнями, чотири години сну тут більш ніж вистачає. Багато енергії, сили тут отримуєш — це якраз те, чого я хотів. Простір для творчості та відновлення. Виникає медитативний стан, адже ти знаходишся під куполом. Купол впливає на стан, на психологічний, на… не буду спойлерити, краще щоб ви самі відчули, — сміється він.
— Мені так подобається, як виглядає дах, — каже Микита. — Він здалеку наче пухнастий.
— Хутро ведмедя мені нагадує, — каже Саша.
— Так, на нього навіть просто приємно дивитись.
— Виглядає затишно.
— Ну й термін придатності 70 років, і мені дали гарантію на 50, — каже Саша. — Єдине що, пожежна небезпека — треба обробляти, а воно змивається дощем… Але то таке вже діло.
Потім ми звернули увагу на водойму перед будинком. Це копанка, яка згодом стала “офіційним” озером. По той берег інша ділянка забавно контрастувала з нашим “диким степом” — скульптури та кам’яний берег, акуратні газончики, та в цілому атмосфера штучної країни чудес з 90-х. Як виявилось, там живе скульптор.
— У нього теж будинок непоганий, в іспанському стилі. Але мені хотілося прям дичину, якщо розумієте про що я.
— А що то за труба? — я знов звернув увагу на дах будинку.
— Це я вивів для того, щоб поставити сонячні панелі. Ще до того не дійшов правда. Хочу поставити сонячні панелі не для електроенергії, а для підігріву гарячої водички. Сонячна енергія найбільш дешева, її термін використання майже необмежений.
Коли я чув про цей дім, його називали “еко-будинком”. Саша підтвердив, що екологічність є важливим аспектом цього творіння.
— Так, це такий собі еко-будинок. Я застосував екологічні матеріали, тому що, по-перше, це дуже корисно для здоров'я. Можна, скажімо так, відновлювати сили, почувати себе добре. Менше часу треба на сон. І на їжу теж — тут стільки енергії, що навіть їсти не дуже… так, час від часу. А друге — це те, що не забруднюється навколишнє середовище пластиком. Звісно, повністю, на 100%, я не відійшов від пластику. Там є полімерні труби.
— А вікна? Теж пластик?
— Так, це пластик. Тому що, якщо використовувати дерево, то це мабуть десь 33 квадратних метри скла. Якщо в дереві робити, то це буде по вартості ще пів будинку, може й більше. І то, воно теж буде з хімією, тому що якщо брати натуральні вікна, то кожні 3-5 років треба їх обробляти.
Я звернув увагу на тріснуте велике вікно (результат випадку з сильним вітром). Навіть воно виглядало гармонійно — тріщини плавними хвилями розходилися від самого центру.
Саша почав показувати, де знаходяться кожна зі сторін світу.
— Тобто кімнати розташовані певним чином в залежності від них? — питаю я.
— Так. По Сонцю. Там спальня, — Саша починає вказувати рукою на частини будинку. — Людина прокидається, сонечко встає… Ось іде санвузол, потім кухня, потім цей простір для творчості… Зайдемо, покажу краще.
— Тобто спальня знаходиться там, де схід?
— Так, і ще є спальня в західній частині. А, і ще, коли я починав будувати, я проводив дослідження… Тут є, скажімо так, геопатогенні зони або поля напруженості. Називаються вони сітки Віттмана, Хартмана, Куррі. Якщо певна споруда стоїть на лініях цих полей, то це несприятливо впливає на будівлю і на здоров'я людини. Погано почуваєш, починаєш хворіти, дерева там не ростуть, як правило. Якщо стоїть будівля, вона починає руйнуватися. Ця сітка — вона прямокутна. Я вів дослідження за допомогою лози, за допомогою рамок, наносив ці поля. Потім запросив організацію, яка професійно займається біолокацією та досліджує ці сітки.
— А як вони вираховують? — питаю я.
— Ну, основний прилад — це людина. А вказівник — це ось ці рамки, які робляться з лози, або з дроту. Так воду раніше шукали. І тут я так її шукав. І ось розрахунки мої та спеціаліста співпали. Точніше центри в нас співпали, а ширина виявилась різною. Досліджували ми саме поля Віттмана, адже вони найбільш впливові, і вийшло якраз так, що будинок між цими лініями стоїть.
Я почав згадувати місця в місті, де, мабуть, зав’язалися міцні такі морські вузли цього Віттмана.
— Потім ще досліджував Васту — є така наука, яка є аналогом Феншую. Тільки це індійська. Вона більш древня — їй більше 5000 років. Розміри кімнат, розташування ділянки, входів у будинок, дерева, які ростуть… Це все впливає. В принципі, у більшості євразійських культур традиційно для будівель застосовують прямокутну форму, яка вважається сприятливою для житла. Традиції всі збігаються на цьому. Я провів дослідження на собі, скажімо так, — Саша сміється, — і тепер краще усвідомлюю що як впливає. Тобто ось купольна форма краще для якихось соціальних активностей, або для дослідження, для розвитку, для творчості та розкриття талантів. Ну, а для сімейного життя краще таки прямокутна форма.
— Тобто це в тебе така собі резиденція?
— Ну, ми спочатку з дружиною хотіли зробити це місцем для життя, але через цю форму, через специфіку цього місця… Ну так, резиденція. Ми тут буваємо, але тут не сидимо, постійно їздимо.
Поки ми потроху йшли до входу в дім, Саша розповідав про українські майдани, які часто називають “українським Стоунхенджем”, про власні дослідження цих місць і досвіди перебування в них.
— Так що так… Ось такий тут будиночок. Багато в нього було вкладено всього… Я маю на увазі сенсу. Ось це головний вхід, на північно-східній стороні, — каже Саша, відчиняючи двері.
— Це якийсь символ? — я звертаю увагу на форму на дошці перед входом, яка намальована синьою фарбою.
— Ні, це просто розмальовка, — сміється Саша. — Тут багато людей побувало вже. Художники, музиканти…
Що далі Саша казав важко розібрати з диктофонного запису, адже ми увійшли в дім і в нас з Микитою з вуст нестримно почали лунати звуки захоплення.
— Це ось по центру ясен, — Саша вказує на велике дерево, яке йде з землі до самої вершини куполу.
— Ми знайшли його десь під Світловодськом. Привезли, ставили краном. Обробляли з батьком удвох у стилі “тигрова шкура”. Кора не повністю знята, частково залишилися полоси з нею. Потім ми обробили матовим воском, і все.
Розміри цього простору дійсно вражали — 12 метрів у висоту. Зовні цей дім виглядав набагато менше, наче приховував свою справжню велич.
— А це ось просто глиняна штукатурка, зроблена під цеглу, — Саша водить рукою по стіні, поки безперервно лунають звуки затвору камери Микити.
— Тобто це не цегла, а просто глина. Це вручну зроблено.
Саша вказує на другий “ярус” вікон зверху, які наразі ще не дороблені й залишаються закритими. Він відмічає, що є намір впустити сюди якомога більше природного світла, зробити приміщення якомога більш просторим та відкритим по відчуттям.
— Є камін діючий. Є пічка ще — ми на ній готуємо. Коли зі сторони кухні запалюємо її, то вогонь видно також і звідси. Класно дуже.
— То ви готуєте на вогні? — питаю я.
— Так. Ну і є також електрична плита, є і газова така, пропан-бутан. Коли гості приходять, то я люблю пічку розпалити і щось на вогні приготувати. Або в каміні теж. Саша підійшов до каміну і підпалив велику купу засушених трав, яка там лежала. Микита одразу почав знімати це видовище.
— Ось це солярний знак. Знак Сонця, — Саша вказує на символ, зображений на каміні.
— Взагалі, ще одна назва цього будинку — це дім Сонця. У цьому просторі велика кількість артефактів з різних культур, з різних традицій. Саша відмітив цю еклектику.
— Інтегральщина, — кажу я.
— Так, інтегральщина, але така трошки… — Саша засміявся, наче не завершивши фразу, і повернувся до розповідей про стіни.
— Так, і ось це тут частково заштукатурили. Тут просто глина. Дуже цікаво як вночі це все виглядає, коли є підсвітка. Ось ця текстура ракушняка — вона чудова, її не хочеться нічим закривати. Можливо залишимо в деяких місцях як є. Саша показав на другий поверх будівлі (розділення умовне, адже все по суті наразі залишається єдиним простором). Там у нього є бажання зробити майданчик, щоб сформувати творчий простір, при цьому певні активності там вже проводились.
— А це що за матеріал? — я вказую на рельєфну підлогу з виразною текстурою.
— Це костробетон. Це 90% костри і трошки цементу, вапна та пісочку. Це шар-утеплювач.
— Що таке костра?
— Це залишки. Є технічна конопля. З неї цей жмих, що йде на нитки, на мішковину витягують, а все, що залишається — є костра. Тут у будинку її десь півтори фури всього. Вона технічна, без алкалоїдів, але все-таки якийсь “нуль-нуль” там таки є, і я звернув увагу по собі та по гостям, що коли літо, коли це все випаровується, то півгодини - і піднімається настрій. Радісно стає, класно. Насправді, концепція була не для того, щоб… Я просто обирав між кострою коноплі або льону, тому що ці дві рослини слугують як іонізатор повітря. Дуже корисно для здоров’я. Більше того, сіль, яка в ракушняку, так само впливає, а глина регулює вологість у повітрі. Тут буває відчуття, що повітря чистіше, ніж на вулиці. Чисте, прозоре повітря.
— Так, коли ми зайшли, я одразу відчув. Дуже приємно, — відмічає Микита.
— Так, кожен елемент має свою функцію. Симбіоз такий. Синтез цих речовин. Саша зізнався, що йому настільки подобається процес будівництва, що навіть не хочеться завершувати. У нього є бажання робити це потроху, не поспішати, “розтягувати кайф”.
— До речі, ось ці вікна — це ще така штука, яка називається “пасивний сонячний колектор”. Тобто тут багато глини — підлога, стіни. Сонце, коли взимку світить, знаходиться низько над горизонтом, і воно освітлює ці всі матеріали, які вбирають тепло. Влітку Сонце вище, і воно знаходиться за стріхою, яка захищає від спеки. Також тут є така система цікава, яка називається “система повітря-подачі”. Є канал на глибині двох метрів по периметру будинку. Повітря проходить через нього. Взимку, під землею, де стала температура приблизно десять градусів, воно нагрівається і доходить до приміщення вже підігрітим. Тобто із закритими вікнами тут є вентиляція. А влітку навпаки — повітря охолоджується, допоки доходить до будинку. Ми пішли до першої спальні, стіни якої формують трапецію. Зовсім інші відчуття виникають в тому просторі, і кожен з нас озвучив зміну свого стану. Я відмітив красу проходу в формі арки. Саша зазначив, що наявна конструкція тимчасова.
— Насправді, на початку я хотів все швидко збудувати. Так сильно хотів, що вклав усе, що мав, і потім Всесвіт такий: “Нє-нє-нє, Саня, почекай, не поспішай”.
— Скільки всього зайняв час від початку будівництва до того, що зараз є? — питає Микита.
— Активна фаза будівництва тривала десь півтори року. Все залежить від ресурсу. Тобто якщо є ресурс… Тут, знаєш, 50-100 тисяч, вжух, залітають… Такі об’єми. Я просто дивлюся на це і думаю: “Блін, оце я психанув!” — сміється Саша. — У мене була ідея сформувати тут такий майданчик, багатофункціональний простір. Ретріти проводити, медитації, дослідження, творчі активності… все що завгодно. Ми тут вже проводили деякі ретріти. І холотроп, і музичні джеми… Тут, до речі, класна акустика. Завдяки очерету звук не відбивається. Тут звукопоглинання класне. Звук просторий, але він не розсіюється.
Саша взяв дзвіночок — виник звук, який одразу вкрив нас своїми вібраціями. Дійсно, відчувався великий об’єм звукових хвиль, але при цьому вони були “цупкими”, не розбігалися по куточкам. Ми потім спробували розійтися по різні сторони простору один від одного та тихо розмовляти — було чутно майже так само чітко, як і на ближній дистанції. Насправді, відчуття звуку тут дійсно інше, і є певна “плотність” в атмосфері цього дому. Ти дійсно відчуваєш, що знаходишся під куполом, як фізичним, так і енергетичним.
— Ні фотографії, ні відео не зможуть передати, що тут відчувається всередині, — відзначає Микита. — Навіть близько.
— Тут проводились різні прикольні штуки. Ігри з елементами акторської майстерності тут заходять класно. Активність фізична: цигун, йога… Ми тут готували різні штуки, експерименти проводили з їжею. Це місце сприяє глибокому дослідженню в абсолютно різних сферах. Але більше в тих, де увага спрямована вглиб себе. Воно не таке тусовочне. Сама місцевість сприяє внутрішній тиші. Навіть якщо це гра, то проходить досить глибоко, якщо це емоції, то вони про справжність. Ми трохи постояли в тиші, оглядаючись навколо. За вікнами було видно, як заходять великі дощові хмари.
— Тут живі матеріали — дерево, очерет… Це все має в собі накопичену свідомість чистого життя, життя в моменті. Більшість істот на Землі, трави, дерева… вони в стані радості та покою знаходяться. Немає зайвої метушні. Природні матеріали приносять спокій. Ну й саме собою — здоров’я. По відчуттях, в квартирі я можу знаходитися ну максимум два-три дні, потім стає погано. Тут по-іншому. Хочеться ходити босоніж, збирати трави… До речі, можу пригостити чайком. Бажаєте чаю?
Ми погодилися. Поки вода грілася, ми піднялися на другий ярус по драбині. Я уявляв, як на потенційному третьому ярусі може відчуватися присутність в моменті, прямо біля верхів’я цього ясену.
Саша розповідав, як різні люди долучалися до будівництва, і як він відчуває вже певну спільноту навколо цього дому. По його словам, цей будинок є живим. Він не може вважати себе автором цього творіння, бо кожна людина, яка була долучена до процесу, вносила щось своє, і цих людей було багато.
— Це як польовий витвір. Воно не належить комусь конкретному. Є концепції, які я намагався вкласти, але кожен, хто був задіяний, вносив щось своє. Тут немає “лідера”. Ну, так як я фінансував, то наче через мене воно проявилося, але в мене таке відчуття, що воно мені не зовсім належить. Це колективна, польова творчість.
Дійсно вдале слово в контексті цього будинку — “польова”. Особливо враховуючи характерну “степовість” ділянки та відсутність паркану як такового — стоїть тільки сітка. По словам Саші, повітря має проходити по території, має бути рух, інакше виникає застій. Простір стає некомфортним для життя. Він зазначив, що можливо в майбутньому тут таки буде паркан, але скоріше всього це буде лоза.
Саша розпалив багаття в каміні, і ми розташувалися в кріслах біля вогню зі смаколиками у вигляді горіхів і сушеного манго, попиваючи трав’яний чай. Він виходив на вулицю за травами для цього напою — м’ята, меліса, звіробій, полин… Ефектний напій.
Ми спостерігали за грою полум’я, поки лагідним звуковим полотном нас вкривав шум дощу, і Саша розповідав історії про життя наших предків, енергетичну особливість наших земель, свої близькі та далекі мандри, відкриття та пізнання. Наче через розкриті брами, між нами відбувався взаємообмін — він ділився інформацією, ми ділилися увагою та зацікавленістю. Особлива тиша цього будинку формувала виняткову якість присутності. В один момент ми занурилися в мовчання, і зникли плани, і зникла ранкова емоційність, і було лише “ось”, а за ним і нема чого шукати…
Допоки будинок не надіслав нам імпульс, що вже час рушати, і ми попрощалися з Сашею, якому теж треба було повертатися до справ.
