АВАНТЮРА АБРАГАМА КЕННІ

Можна було б почати з класичного синопсису подій, але я одразу перенесуся в ту мить, коли вперше почув його звук. 

Я сидів за старим дерев'яним стільцем. На моніторі висвітилися всі можливі результати по запиту “Abraham Kenny”. Я обрав щось із запропонованого. Точно не пам’ятаю, що то було, але точно знаю, що жодного враження на мене це не справило. “Якийсь ностальгічний звук із двохтисячних” - подумав я. “Автор - романтик, що застряг в своїх мріях” - також подумав я. Кліпи мали сумнівний ритм. В неочікуваний для глядача момент з’являвся необґрунтований, окрім як примхою виконавця елемент, що свідчив про слабкість. Але це і підкупало.

– Ви робите це навмисно? – спитав я, вже після концерту.

– Так, в цьому і сенс, – відповів він.

Продовжуючи копирсатися в його музиці, я не знаходив нічого, що могло б мене зачепити. Зрештою, я зупинився на кліпі “Blame”, бо він мав більш-менш привабливий монтаж і теоретично міг торкнути потенційних покупців білетів. До того ж, шість тисяч переглядів і страждальницький мотив наштовхнули на думку, що це може комусь подобатися. 

Наступного дня я пообіцяв ще декілька тизерів для інстаграму Ерцгамми. Знаючи репертуар Абрагама, я вже не блукав просторами інтернету, щоб надибати його візуальні роботи, і від того праця йшла легше.

Я щодня робив по тизеру аж до дня його приїзду. В п’ятницю 09.02 ми з Лізою та Данею (частина команди Ерцгамми) зустріли Абрагама на автовокзалі біля колишнього Амстору. Вигляд він мав чудернацький. Стара шкіряна куртка та перчатки з вирізами на кінцівках пальців. Такі, як бувають в архетипних бомжів на теплотрасах Нью-Йорку. Мені припало це до душі. Я переконався в правдивості його музичних намірів та несвідомому паразитуванні на романтичному образі барда. Дівчата зазвичай проводять з такими ніч, щоб потім страждати і отримувати від того задоволення. Взагалі, уся його музика була просякнута стражданням та самотністю. Коли я слухав його на концерті, то не міг позбутися думки, що ця людина тринадцять років прожила в закинутому палаці Linnahall в Талліні, і зараз, збираючи гроші назад в Австралію, до свого хоумтауну, ганяє туром по всій Україні. 

Потім ми рушили до квартири, яку він зняв, нікого не попередивши. Кожен з нас пропонував йому залишитися в нього або в неї, але Абрагам відмовився, пояснюючи це тим, що можливо ми психопати. 

– Як почалася ваша історія? – спитав я.

– Я не хотів усе життя працювати заради виживання, – сказав він, – і тому рушив підкорювати західну Європу. 

Після короткої мовчанки він повернувся і додав:

– Це трохи по-дурному, чи не так?

Я лише стиснув плечима, якщо це можна рахувати за відповідь. Потім він спитав щось про Кременчук і став доволі балакучим, особливо, якщо порівнювати з японцями, що приїздили того самого тижня в понеділок. 

Протягом усієї мандрівки до його апартаментів я хотів допомогти понести йому багаж, але не вистачало сміливості сказати це вголос. Моя покалічена англійська обмежувалася презент сімплом і презент контініусом. Переважно, діалог підтримували Даня і Ліза. Я ж відігравав роль мовчазного друга, який підкреслював їхню значущість. 

Приїхавши до квартиру, ми трохи здивувалися. Ремонт був надто оптимістичний, що ніяк не перегукувалося з образом Абрагама: лавандові шпалери і подушки у вигляді сердечка. Я побачив простирадло з фотографією собачки, що гавкає щось надто миле. 

Чекаючи, поки Абрагам розкладе свої речі, ми розмовляли українською і фотографували один одного. Ліза, як і завжди, намагалася залоскотати мене до смерті, а Даня спокійно сидів за стільцем під стінкою, подалі від нас. Коли ми виходили, з ключем стався невеличкий курйоз. Ми думали телефонувати власниці, щоб вона дала нам нові ключі, бо ці не підходили, і ми не могли зачинити двері. Але все виявилося очевидніше, ніж можна було уявити. Треба було всього лише  підняти захисну стінку в отворі, щоб просунути ключ. Абрагама це трохи налякало, і я пригадав його фразу про психопатів. Напевно він боявся, що ми його пограбуємо. 

Вийшовши з під’їзду, ми рушили до Бойової Галушки, бо надто хотіли їсти. В кишені грошей майже не було, і я не розраховував, що замовлю неперевершені манники по рецепту шефині Віки. Вони коштують 140 гривень за порцію, на що цілком заслуговують. Смачніших манників я у житті не їв, але всі гроші пішли на утримання житла та купівлю сирої їжі, яку можна приготувати вдома самому, без переплат і чекання. Тож я просто спостерігав, як Абрагам поглинає в себе вегетаріанський борщ та вареники з коропом. Він, до речі, побачивши наше скрутне становище, заплатив за себе сам. Даня також нічого не замовляв, лише бурмотів, що хоче піти до Ілони і купити декілька булочок. Власне, після обіду ми так і зробили. 

Як казав мені Даня, зазвичай, перед виступом, вони з Назарієм (член команди Ерцгамми, який зараз мешкає в Києві) демонструють артисту місто. Ведуть через Соборну до набережної; показують дружні плейси, на кшталт Локалу і Кутку; пригощають кавою або чаєм; цікавляться причинами українського туру; питають, яке місто буде наступним і все таке. Якщо не враховувати індивідуальні музичні перформанси, які австралієць влаштував нам перед виступом, з Абрагамом нічого подібного не було. Я спитав:

– Друже, я зможу сьогодні почути “Blame”?

– Що? – перепитав він.

– Blame, – повторив я,– ваш трек. Це один із моїх найулюбленіших.

– А, чорт, Blame. Я ніколи не грав його на концертах.

Моє обличчя спохмурніло. Абрагам це помітив. 

– Але якщо ввімкнеш його на спотіфай, – сказав він, – це нагадає мені акорди.

Спотіфай був у швидкому доступі. Я хутко дістав телефон і натиснув кнопку відтворення. Ми сиділи на холодній підлозі Ерцгамми. З динаміку айфону пролунали перші ноти. Він уважно слухав, а потім заспівав слова. Я був щасливим і на цих парах рушив до бару, щоб запити радість кратомом.

Зрештою, він виконав цю пісню на концерті, і також відмітив для кого вона звучить. Хоча він відтворив її паскудно, впевнений, багато хто віднайшов в ній себе і вдовольнив потребу постраждати разом з авдиторією. Я, насправді, також. Попри всі мої випади в бік Абрагама, йому вдалося справити враження чудової людини, що має застаріле уявлення про світ. Він сам це визнавав, кажучи: “Це трохи по-дурному, чи не так?”. Гадаю, ця думка і привела його до старої шкіряної куртки і білету в Кременчук.