ЛЮДИНА, ЩО ЗВУЧИТЬ

У центрі міста посеред гаміру людей та машин сидить знакова постать сучасної мітології Кременчука, чиє музикування легко розпізнати одразу. Ці дзвінко-металеві, хаотичні та напрочуд м'які звукові хвилі можуть заколисати попри будь-який рівень внутрішнього метушіння.

Одного вечора, їдучи велосипедом біля фонтану, я чув звичні тамтешні звуки скейтбордів та дитячого галасу, але бракувало тих самих ударів палицею по трубчастому металофону, зачасту монотонних та ніколи повторюваних. Вже кілька днів я не чув їх, і закралися думки чи не сталося щось із носієм цих звуків.

Через хвилину я зустрів його на Небесній Сотні — шановний пан Олександр Кашкін, який відомий серед народу як Сан Санич. Як завжди йдучи з чорним сміттєвим пакетом та інструментами в чохлах, він вигукнув моє ім'я. На ньому була чорна кепка із зірочкою попереду. Попри поважний вік, в його очах бачився життєлюбний юнак.

— То я до вас заходив, поклав папірці у скриньочку, — сказав Сан Санич, привітно посміхаючись.

Він мав на увазі скриньку для донатів у студії Ерцгамма. Завше він щось туди приносить — то глюкофон, то коробки піратських CD-дисків, то радянські колонки, — і дістає зі сміттєвого пакету ці самі папірці, які кладе в скриньку, кажучи: "Нам всім потрібна, щоб ця студія роки жила".

Одного разу, коли я прийшов дещо забрати зі студії, я почув звуки барабанів. Нікого наче не мало бути там. Зайшовши, я побачив Сан Санича, який сидів за ударкою та з незворушним виразом обличчя видавав ритми, за послідовністю яких важко було прослідкувати — він людина непосидюча, і ритми в нього відповідні. Грав він руками — потім він відзначив, що не використовував палички, бо грати ними має тільки господар установки. Як виявилося, він зайшов провідати нас і побачив, що двері не були зачиненими, а всередині нікого не було, тож він залишився охороняти майно студії. Ми його напівжартома прозвали нашим янголом-охоронцем.

— То ви йдете грати в сквер? — спитав я.

Він відповів ствердно, відмітивши, що буде там до сьомої вечора.

— Не прощаємося, — сказав, як завжди, Сан Санич, потиснувши руку, і пішов у сторону фонтану.

Я вирішив, що повернуся до нього після запланованої зустрічі. Мені захотілося спитати в нього для чого він постійно виходить на вулицю і грає на своїх інструментах. Хоч я, звісно, вбачав у цьому цінність, та якось відчувалося, що тут може бути якийсь неочевидний сенс. Можливо, він розкаже, як звучання цих інструментів впливає на простір якимось метафізичним чином, чи я почую якусь душевну історію про такий його дарунок дітям, які постійно радісно бігають довкола нього?

Десь через півтори години я під'їхав до скверу і почув звуки металофону. На цей раз вони були більш різкі та неврівноважені. Під'їхавши, я побачив, як двоє дітей б'ють палицями по цим металевим трубкам, а сам Сан Санич видає трайбалістичні ритми на барабані. Поруч танцювали мами з дітьми, і виглядало це як доволі непогані спонтанні вечорниці.

— Нот бед, а? — вигукнув скейтбордист, який під'їхав до мене, вказуючи на це дійство.

Я кивнув — дійсно було приємно перебувати просто неба й бачити, як люди невимушено танцюють зі сміхом під цю хаотичну музику.

Я підійшов до Сан Санича, який закінчив грати. Раптом хтось мене смикнув за футболку позаду, потягнувши її різко вниз. Повернувшись, я побачив жінку, яка дивилася на мене неочевидним поглядом. "Я поправіла", сказала вона. Потім підійшла до Сан Санича, спитала, чи він тут ще буде, проговорила декілька разів "Джимі-джимі, ача-ача", і пішла, пообіцявши повернутися. Сан Санич під її монолог зробив доволі вдалий ритмічний супровід на барабані.

— Її боїться навіть поліція… — попередив він мене, сміючись.

Я кивнув і почав перевіряти рюкзак.

— Як у вас тут справи? — спитав я.

— Та нічого, повзуть потихеньку. А у вас як? Рейв на повну?

Трохи розповівши про плин наших справ, я спитав за його інструменти. Сан Санич розповів про металофони, на яких він постійно грає. Як виявилося, це виріб місцевого майстра музичних інструментів.

— Якщо хочеш, спробуй пограти, — запропонував він.

Я взяв інструмент за мотузку й почав палицею відбивати ритм по металевим трубкам. Сан Санич розповів про тональність та певні особливості інструменту й згодом почав підігравати на барабані. Почався невеличкий спонтанний джем. В якийсь момент відчув стан, начебто я усвідомив сон. Всередині Сан Санича неначе таївся непроявлений шаман — так він природно та невимушено видавав тоді гіпнотичні ритми.

Коли ми завершили, він, як часто це робив, почав ділитися своїми пізнаннями. На цей раз він розповідав нюанси гри на барабані руками та пошуку бажаного звуку, який потребував свідомої уваги.

— Це стало вже такою собі звуковою айдентикою міста, — сказав я, вказуючи на металофони.

— У мерії кажуть: "Санич, якщо вас не стане, що ж ми будемо робить? Ми звикли, що Кременчук звучить, і ось саме так звучить". Я кажу, що не знаю. Це не мені подяка, а майстру, який зробив це. — відповів він.

Сан Санич почав відбивати ритм пальцями на барабані. Він постійно це робив під час нашої розмови, коли виникала пауза. Я побачив чохол на землі, який був призначений для збору грошей. Я вирішив озвучити питання, з яким із самого початку їхав сюди.

— Як ви розумієте для себе — для чого ви виходите постійно грати?

— Грати я виходжу, перш за все, для зборів у благодійні фонди. — сказав він, і його тон став більш серйозним.

Сан Санич розповів, що він збирає гроші на підрозділи й для інвалідів. Окрім того, "треба подбати про наявність та стан інструментів та не забувати, що за оренду студії, все-таки, треба сплачувати", зазначив він, маючи на увазі згадану вище Ерцгамму.

Очікуючи спочатку почути якусь обширну історію людини та її музикування, я почув просту та ґрунтовну відповідь. Історія, звісно, стала не менш винятковою від цього.

— Окрім грошей це, мабуть, певне якесь наповнення дає? Особливо ось саме таке звучання, —  спитав я, таки очікуючи почути щось особливе про властивості цього інструменту.

— Саме до натхнення — мені краще, якщо тут була б велика ударна установка, з двома басами і педалями, — відповів Сан Санич і продовжив відбивати ритм на своєму барабані.