Посеред Придніпровського парку стоїть будівля з написом “Інотеатр” - можливо найбільш химерна споруда в Кременчуці, після Крюківського мосту.
На вигляд - колишній прогресивний арт-простір без натяку на прогрес у своєму теперішньому стані. Попри помітність будівлі із зображеними на стінах КрАЗозавром та Щукозаком, її історії залишаються маловідомими.
У цій статті висвітлена розмова автора з Вімом Дантіном - культурним діячем з Брюсселю.
Вім поділився історіями бунтівної і водночас вправної громадської діяльності організації "Toestand" в Брюсселі та візиту їхньої команди в Кременчук заради амбітної цілі - допомогти містянам перетворити занедбану радянську будівлю на новітній творчий простір.
Ця стаття також доступна в аудіоформаті:
ІНОТЕАТР: ДІАЛОГ З ВІМОМ ДАНТІНОМ
*слова Віма Дантіна перекладені з англійської
Посеред Придніпровського парку стоїть споруда з написом “Інотеатр”. Виглядає вона як руїна прогресивного арт-простору, який був поглинутий минулим. Обмальовані стіни з химерними істотами контрастують із здебільшого сірою гамою архітектури міста, але стан цієї будівлі прогресивним не назвеш. Що ж за історія стоїть за “Інотеатром”?
Я зв’язався з Вімом Дантіном, культурним активістом родом з Брюсселю, з яким ми активно почали товаришувати та робити культурні події в Кременчуці навесні 2022 року. Як почалось повномасштабне вторгнення, він розірвав робочий контракт у Брюсселі та рушив до Кременчука. З нашим містом у нього довга історія, і почалась вона саме з роботи над “Інотеатром”, до якої він доєднався разом з культурною делегацією з Бельгії.
Ми домовились щодо дзвінку ввечері, з умовою, що він напише завчасно. Все-таки треба підготуватись, як мінімум налаштуватись на довгу концентровану розмову. І ось майже дев’ята вечора, раптом я бачу повідомлення “Hey Дань”, і одразу лунає дзвінок від Віма. Відповідаю цьому пройдисвіту з завжди непередбачуваними патернами кудрявого волосся, які щоразу підіймають мені настрій, і кажу: “Йоу, радий тебе бачити, друже!”
Після звітів як там життя в Кракові та як там життя в Кременчуці він питає, що я саме би хотів від нього почути. Вім завжди мав при собі “кулл сторіс” з культурного життя в Брюсселі, сповнені свободи та фану, якими він ділився поки жив у Кременчуці. Він був адептом некомерційності та діяння в стилі, як він саме каже, “everything in organic way” (“все органічним шляхом”). Замість запуску таргетованої реклами в Інстаграмі він ходив на пляж та особисто запрошував людей на вечірку з флаєрами. І це працювало.
Я би хотів почути від тебе про твій власний досвід сквоттінгу в Брюсселі та роботи над Інотеатром, - кажу я.
Сквоттінг - явище, коли люди займають закинуту будівлю без відома власника і починають там жити або використовувати в більш ідейних цілях, приводячи її до ладу (хоча, насправді, по-різному буває). Така собі соціальна самоорганізація, здебільшого популярна між “вільними художниками” або людьми без коштів на житло.
Насправді, хоч я більш-менш пов’язаний з цим, але є інші люди, які більше підходять під те, щоб розповісти про це, - відповідає Вім. - Я тобі дам їхні контакти, вони якраз були ініціаторами цих всіх проєктів. До речі, Кременчук був першим міжнародним проєктом організації Тустанд…
Тустант?
Так, Тустанд, це нідерландське слово, яке означає “стан”. Нільс та Фелікс є засновниками цієї організації, але до заснування це був просто колектив художників, діджеїв, фотографів, відеографів, і взагалі різних людей, які мали пристрасть до якоїсь мистецької діяльності. Вони організовували вечірки, іноді з активістською складовою, почавши діяльність у 2007 році в Брюсселі. Але ці хлопці, Нільс та Фелікс, хотіли зробити щось більш впливове, аніж просто вечірки (які вони досі роблять, хоч і не часто). Вони хотіли привносити зміни в навколишнє, в місто, і саме вони започаткували цю організацію Toestand.
Я було вже трохи посмутнів, що Вім не розповість про те, що я хочу освітити в цій статті, і треба буде намагатись зв’язатися з “дуже зайнятими” по його словам Нільсом або Феліксом, але годинна промова Віма продовжувалась.
Першим проєктом Toestand була, якщо не помиляюсь, школа у Вілворде. Це індустріальне передмістя Брюсселю. Вони не те щоб засквотили її - насправді вони просто дізнались, що будівлю старої школи планують знести, щоб побудувати там якийсь житловий комплекс, рушили до власника (яким було саме місто, якщо не помиляюсь), і сказали: “Гей, якщо цю будівлю знесуть восени, чи можемо ми протягом літніх місяців здійснити тут свій проєкт?” - розповідав Вім. - Суть була в тому, щоб зайняти це місце та впустити художників, які можуть робити що забажають, і побачити що ж з цього вийде. Звісно, в них була певна візія, але вони хотіли залишати свободу дій, щоб всі могли реалізовувати свої ідеї. Вони зібрали волонтерів, які були готові підтримати цей проєкт. Причому Toestand навіть не була тоді офіційною організацією, і, звісно, вони нічого не заробляли - це просто була група людей, які діяли. І ось вони вирішили: “Let’s take this big vacant building and do some awesome stuff there” (пер. “давайте візьмемо цю велику порожню будівлю та зробимо щось круте там”). Це був перший проєкт, і там відбулася купа івентів. Вони почали залучати художників, місцеві організації - вони хотіли залучити якомога більше людей та надати це місце для містян. Не мати його для себе, а більш як “окей, давайте залучимо різних людей з різними бекграундами, з різними ідеями, з різними бажаннями - давайте зберемо їх і дамо їм можливість робити, що вони хочуть, та можливість кооперуватися з іншими”.
Далі Вім каже, що вони залучали дітей з околиць, організовували різну діяльність для них, і однією з таких ініціатив була “let’s attack the school” (пер. “давайте нападемо на школу”).
Ми пішли на війну зі школою, - каже Вім рівним тоном.
Вибач, attack? - перепитую я, не одразу зрозумівши про що мова.
Так, ми напали на школу з-зовні фарбою. Типу як війна. Ми зробили різну зброю, наприклад рогатки, чи такі собі старі середньовічні… як їх там… катапульти! Реально великі. Просто група людей сказала “давайте атакуємо школу”, і це було щось на кшталт художнього висловлення. Це весело. Найголовніше, що це весело. І діти були в захваті. Oh yeah, let’s attack the school, - каже він палким тоном, сміючись.
Для Віма це один з найяскравіших спогадів, пов’язаних з тією будівлею, але їх була купа. Він також відмічав “прощавальну вечірку”, яка відбулась перед тим, як будівлю мали знести. Це був величезний безкоштовний рейв, який досі залишається легендою в Брюсселі. “Він був шаленим”.
Після цього Toestand зрозуміли, що варто шукати більш постійні будівлі, які можна розвивати довгостроково, на відміну від того, як було з цією школою. Вони знайшли велику будівлю в майже центрі міста. Вона не використовувалась, і браві хлопці Тустанду запропонували власникам стати “менеджерами” цієї будівлі, залучаючи різні організації, які будуть використовувати її.
Головна ціль Тустанду була звісно не в тому, щоб розважати дітей - вони були каталізаторами, вони займались менеджментом приміщень, намагаючись зробити якнайкраще для всіх, - продовжував Вім. - Вони приймали рішення на рівних з людьми, які долучались до життя будівлі та користувались нею. Дуже демократичний підхід, іноді навіть анархічний. Точніше, не те щоб анархічний, були звісно правила, вони завжди є, але вони не боялись експериментувати, і, якщо щось не спрацьовує, робили висновки і продовжували пробувати щось нове. Усі разом. І ось у 2014 році…
Гей, Вім, поки ти не почав історію про Кременчук, хочу спитати дещо. Ти сказав, що вони залучали організації - що це були за організації і як це працювало?
Вім розповів, що спочатку було тільки одне приміщення, і потроху вони будували спільноту, разом робили меблі, проводили майстер-класи по їхньому виробництву та таким чином разом з людьми створювали матеріальну базу. З’явилась нова будівля, де вони з якоюсь організацією створили “соціальний простір”, де люди могли просто відпочивати, грати в пінг-понг… Власне, соціалізуватись. Там же разом з іншими активістами вони зробили кухню з безкоштовною їжею, на якій вони здебільшого використовували продукти, які в іншому випадку б викинули продавці на ринку через “непродажний вигляд”, Після реалізації кухні з’явилась ще одна група активістів, яка працювала з людьми з “ментальними проблемами” та організовувала для них події та різні творчі активності. Тобто вони вибудовували сітку взаємозв’язків з різними організаціями, ті організації знали інші організації, і так воно розросталось органічно (я чекав це слово від нього). Toestand безкоштовно надавали ці простори для різних організацій. І розмаїття особисто мене вражає.
Вім продовжував розповідати про купу проєктів, які вони реалізували - побудували великий громадський скейт-парк в ангарі, створили сад для відпочинку та огород у дерев’яних коробках посеред занедбаної території, вкритої брудом, організували простір для утримання кроликів… (я не перепитував про яких кроликів йде мова). Постійно експериментували, постійно проводили обговорення з людьми, зберігаючи свободу ідей та незалежність.
Далі Вім розповідає, як вони разом створили звукову систему. По його словам, один з вчителів Фелікса заснував краудфандингову платформу Growfunding для соціальних проєктів, і там вони змогли зібрати кошти на власноруч створену саунд-систему, пропонуючи різні “винагороди” тим, хто зробив внесок. У тому числі вони надавали можливість долучитись до навчання по будівництву такої системи та власне практики. “Ми проводили двотижневий курс як створювати власну саунд-систему, разом з цим створюючи цю саунд-систему”. Таким чином разом з людьми, з підтримкою від людей, вони реалізували цей проєкт.
Взагалі так багато всього відбувалось. Ще наприклад, в одному місці вони залучали людей, щоб створювати разом мозаїчні панно. Так багато всього… І ось у 2014 році, з нами зв’язались…
Чекай, Вім, ще одне питання перед тим, як перейти до Кременчука. Поки ти розповідав, я також згадував ті закинуті споруди в Крюкові, які ти показував. Ось якщо ми захочемо там щось зробити, наприклад, залучити художників, щоб вони обмалювали стіни і все-таке… Як Toestand залучали матеріальні ресурси? Тобто, наприклад, ця атака школи - звідки ви взяли стільки фарби?
Хтось сідав за телефонний довідник… Ти ж знаєш, що це таке?
Так, - посміхаюсь я.
Хтось просто сідав за жовті сторінки довідника, де зазначені номери різних бізнесів, і починав телефонувати почергово, телефонував і телефонував. Тобто якщо взяти історію з школою, то Toestand просто звертались до адміністрації і питали чи є в них щось, що вони планують викинути чи що лежить без діла. Питали, чи можуть вони оглянути це та потенційно використати для чогось корисного. Так само ходили і до бізнесів, шукаючи щось, що їм не потрібно, і придумуючи як це можна застосувати. Звісно, не тільки так збирались ресурси - ті ж вечірки допомагали збирати гроші, але всі вони проводились за “вільний донат”. Це важливий елемент філософії організації. Ми намагаємось зробити щось з того, що нам надають люди. Ніяких спонсорств, ніяких “кока-кол”, які кажуть: “Ми хочемо, щоб наша назва була зазначена…” - ні, на**й їх. “Ви хочете дати нам гроші? Окей, дайте нам гроші й все. Ви даєте нам гроші, тому що вірите в ідею, і на цьому крапка”.
По словам Віма, Toestand хотіли робити для якомога більш широкого кола людей, особливо для вразливих верств населення, намагаючись зробити все доступним для кожного. Вони хотіли будувати культуру інклюзії та об’єднувати в своїх просторах людей з різних бекграундів, які інакше ніколи і словом би не обмінялись.
Вони багато брали з ідеології сквоттінгу - вони боролись проти надлишку порожніх будівель у місті. В Брюсселі мільйони не застосованих квадратних метрів, і одночасно з цим тисячі людей, які не можуть собі дозволити житло. Але при цьому Toestand не окуповували будівлі різними махінаціями, як “класичні” сквоттери, а напряму йшли до власників і пропонували свої ідеї. У Бельгії є додатковий податок на власників порожніх будівель, тому деяким було навіть вигідно дати у використання своє нерухоме майно подібним активістам. Якщо власники таки відмовляли, то команда Toestand шукала далі інші варіанти.
Зараз це вже зареєстрована неприбуткова організація з найманими працівниками - все, як то кажуть, професійно. Пишуть гранти і все-таке. У них завжди є фінансові збереження, якщо раптом у когось виникне якась божевільна ідея. Наприклад, вони колись додали до звичайної машини саунд-систему, вінілові вертушки, та поставили генератор зверху - ця автівка брала участь у соціальних протестах. Правда в результаті вони не могли їздити нею посеред протестного маршу, тому доводилось штовхати її вручну. Це навіть стало основою для карикатури в місцевій газеті.
Кожного року Toestand проводять міжнародний проєкт - приїжджають в певне місто за кордоном та відновлюють занедбану будівлю для культурної діяльності. Вони їздили в такі міста, як Сараєво, Пріштіна, Тетово, Тірана, і першим проєктом був саме Кременчук.
Запросила Toestand громадська організація Культурний Діалог з Кременчука. Ініціатива з “Інотеатром” була частиною фестивалю урбаністичної культури “Трансформери”. Метою проєкту було переосмислити та відродити кілька занедбаних пострадянських просторів у Кременчуці за допомогою культурних інтервенцій - приміщення крамниці-галереї «Художній салон» та зруйнований кінотеатр «Дніпро» в міському парку, що й став “Інотеатром”. Toestand погодились, зібрали найближче коло волонтерів, одним з яких був сам Вім, подали заявку на грант від Євросоюзу, щоб покрити витрати на дорогу, та згодом поїхали в Кременчук.
У чому був мотив для Toestand брати участь в цій історії? - питаю я.
Для Культурного Діалогу ціль була зробити щось на кшталт того, що ми робили в Бельгії - трансформувати забуті порожні будівлі у щось, що може бути корисним людям міста, для молоді. У нас не було наміру вирішувати яку конкретно роль буде виконувати ця будівля, для якої вона конкретно аудиторії - наша ціль була просто перевтілити руїну в щось, що може використовувати будь-хто. Але, знову ж таки, не нам вирішувати хто, це не наше місто. Це мали вирішувати місцеві волонтери, Культурний Діалог. Ми вирішували задачі на кшталт як побудувати підлогу, звідки взяти матеріальні ресурси, як будувати діалог з місцевими, щоб разом вирішити що і як реалізовувати. “Поставимо диван там для відпочинку, чи це буде виставкова зала, чи бар…?” Ціллю було поділитися нашим досвідом, нашими знаннями про те, як здійснювати такі проєкти, як трансформувати руїни.
Тобто ви були скоріш як куратори процесу, а Культурний Діалог та волонтери – візіонерами, які вирішували, якого результату вони хочуть досягти? - питаю я.
Ні, не так. Кураторами був Культурний Діалог. Віка Миронюк, Іра Каць, Юра Слюсар - вони були організаторами та кураторами фестивалю, а “Інотеатр” був лише частиною цих всіх процесів, які відбувалися по всьому місту. Ми не брали участі в тих заходах, бо ми працювали з дев’ятої ранку до самого вечора. Нам було цікаво тільки те, щоб дійсно зробити внесок своєю роботою за цей короткий час. І матеріалів майже не було. Як я казав, у Брюсселі ми телефонували бізнесам, ходили до адміністрації, шукаючи матеріальні ресурси, які можна використати. Те ж саме ми робили в Кременчуці, але українській контекст зовсім інший, бо економічно тут люди не можуть собі дозволити марнувати ресурси - вони використовують усе, що в них є. Коли ми пішли в університет та спитали: “Гей, чи є у вас щось?”, вони у відповідь такі: “В сенсі..?” Це було дивовижно. Ми звикли до того контексту, коли у людей є купа занедбаних речей, невикористаних матеріалів, причому в гарному стані. Тут було зовсім по-іншому. Наприклад, ми пішли в готель… як його… “Кремінь”, і там нічого не було. Вони нічого не мали. Але, наприклад, один з волонтерів згадав, що в його подвір’ї в якомусь сарайчику є купа цегли, і він питав у мами чи можна її використати. І ми ходили на Троїцьку з візками, завантажували цеглу, і везли назад до кінотеатру. Добре, що інструменти та візки нам надав парк - вони були доволі кооперативні.
Як Вім розповідав надалі, ця цегла була використана для будівництва вікон з задньої сторони будівлі. Також позаду кінотеатру працювали активісти кременчуцької організації велосипедистів, які мали намір побудувати велотрек. При чому що це не було в планах у самого Культурного Діалогу, не було частиною фестивалю, що, як на мене, класний приклад проактивності громади.
Ми були скоріше виконавцями цього проєкту. Так, ми взяли на себе ініціативу в менеджменті будівництва, і також у вибудовуванні робочих процесів такі як зустрічі та обговорення разом з волонтерами. Систематизували все так, щоб не було хаосу. Умовно, якщо ти взяв інструмент, ти маєш його повернути на конкретне місце, де зберігаються інші інструменти. Кожного ранку у нас була зустріч, яку ми проводили по “нашій методології”. Тобто ж буває по-різному - може бути так, що одна людина все каже і потім питає “що думаєте?”, або кожен почергово озвучує свої ідеї та думки. Ми ж хотіли поділитися своїм досвідом організації комунікації всередині команди. Головне, що ми хотіли - щоб не було ієрархії, щоб всі були на одному рівні. Кожен мав рівноцінний голос. Єдине що, звісно ти маєш аргументувати свою ідею, своє бачення, якщо хочеш, щоб її прийняли інші.
Окей, в чому була ціль цього проєкту - до чого ви хотіли прийти? Який був очікуваний результат? - питаю я.
До останнього моменту ми насправді навіть не знали, яка буде будівля, над якою ми будемо працювати. Організатори мали складність в узгодженні з місцевою владою реалізацію цього проєкту, а цей кінотеатр - це прямо в центрі міста, посеред парку. Тому їм довелось поборотися за зелене світло від влади.
Тобто влада не те щоб підтримувала цей проєкт, а скоріш просто були “не проти”?
Ну так я думаю. Це ж урбаністичний фестиваль у Кременчуці. Це доволі радикально. Це якраз те, що мені подобається в цьому. Респект організаторам, що в них було достатньо сміливості реалізувати таке… як сказати… в провінційному місті? Тобто це ж не Харків, не Київ, це не дуже… Коротше, це Україна, і це Кременчук. Ти знаєш місцевий контекст краще, ніж я. Вони ризикнули, вони переконали, і вони реалізували.
Згадую та переусвідомлюю в цей момент, що це все відбувалось у 2015 році. Кременчук був дійсно інший. Хоча дещо не сильно змінилось…
Ми приїхали вночі, нашим житлом був гуртожиток біля “Вічно Живим”. Вранці ми прокинулись, сіли в “троллєйбýс” номер один, - Вім сміється, - приїхали до річкового вокзалу, і нарешті побачили об’єкт, над яким ми мали працювати. Ні електроенергії, ні води, навіть підлоги нема. Це був квест. Наприклад, поблизу був тир, звідки ми провели електроенергію до Інотеатру, і це також був довгий непростий процес узгоджень з парком. Добре те, що за пару днів до нашого приїзду волонтери вже почали прибирати сміття з кінотеатру, тому нам залишилось не так багато роботи по виносу непотребу звідти. Крок за кроком, ми реалізовували цей проєкт.
Вім каже, що в будівництві він не той, хто стає лідером, він скоріш помічник, тож, наприклад, одна з його основних ролей була залучати людей з вулиці.
Всі працюють, працюють, працюють, і ось я бачу людей з-зовні, які з зацікавленістю дивляться на наш процес, місцеві люди. Я думав, що саме бельгієць мав підійти та запросити долучитись. Наприклад, підходили діти, десь восьми років, і я йшов до них та казав: “Гей, ви можете допомогти”. Хотілось залучати людей, показати, що це може стати нашим спільним проєктом.
Вім, але ти так і не відповів щодо того, що ви хотіли досягти з цим проєктом. Який був очікуваний результат, що мало вийти з цього?
Попрацювавши пару днів там, стало зрозуміло, що це має бути чимось для молоді в першу чергу, в тому числі для волонтерів, які долучались до роботи. Також для Культурного Діалогу, як громадської організації. Ідея була в тому, щоб побудувати соціо-культурний простір, де могли проводитись виставки, де люди могли відпочивати протягом літа. Ми знали, що це не сталий проєкт, бо, наприклад, вікна, які ми побудували, були дуже хиткі, а зима в Україні важка, Але принаймі це можна реалізувати на ці літні місяці, для місцевих рєбят, які хотіли проводити різні культурні публічні активності, грати музику, проводити фотовиставки,.. Тобто в цьому і була ціль. Там немає водопостачання, і також обмежене постачання електроенергії - це короткостроковий проєкт, і головна ціль мабуть була в тому, щоб показати що є можливим для здійснення. Ціллю було не те, щоб побудувати фантастичний простір, який буде дуже практичний, а… як сказати… Тобто там було доволі затишно, але це все одно були руїни, які були перевтілені в щось, що вже не було руїною, але все одно в принципі є руїною, - сміється Вім.
Вім розповідав, що до їхньої інтервенції там ще жив бездомний чоловік, і вони зробили для нього кімнату. Це була частина їхньої філософії, яку вони сформували в Бельгії. І це одна з причин, чому місцева влада закрила цю будівлю - вже взимку цей чоловік зробив багаття з деревини, з якої була зроблена підлога.
Але це не його провина. Він використовував те, що він міг знайти… - Вім задумався. - Ми мали постійно цей менталітет, що ми маємо допомагати людям, особливо вразливим групам, у яких немає ресурсу для гарного життя, яке проживаємо ми. Ми переконали волонтерів, що це треба зробити, і вони підтримали цю ідею. Тобто в нас були гарні інтенції, але якщо немає підтримки від місцевої влади, то вони так і залишаються лише гарними інтенціями і нічим більше.
В чому був результат історії? - питаю я. - І, до речі, скільки ви в результаті там пропрацювали?
Ми були там п’ять днів, з понеділка до п’ятниці. Ми закінчили все, так би мовити, інавгураційною вечіркою, супер затишною, прийшло багато людей, і… Цей простір використовували протягом літа точно після нашого уїзду. Я, до речі, повертався на пару днів в серпні, поки подорожував Україною, Перед Інотеатром проводився джем, люди гарно відпочивали, і раптом з’явились представники національної гвардії, які наче мали ліцензію, але були якось на межі між легальним і нелегальним. Вони прийшли зіпсувати цю гарну атмосферу, хотіли спіймати когось з наркотиками. Джем продовжується, я бачу цих чоловіків у формі кольору хакі, з кепками, і вони біжать в сторону будівлі. І всі були такі: “Ahh… yeah…”, і продовжували. Здається, що для всіх це було звичним. Я пішов туди подивитись, що відбувається, і вони заарештували двох хлопців. Я питаю в усіх, хто це такі взагалі, чи вони поліція. “Ну це не поліція, але вони типу працюють на поліцію…” Я кажу, що ми маємо щось зробити. І ми оточили будівлю, щоб ці чоловіки в формі презентували себе, показали свої посвідчення, а не робили просто так все, що їм заманеться. В результаті вони почали використовувати перцеві балончики. Потім ми оточили їх ззовні, погрожуючи тим, що ми зараз викличемо поліцію. Вони кажуть, що це вони зараз викличуть поліцію, а ми такі: “Ні, це ми зараз викличемо поліцію!”
Результатом цієї історії було те, що прийшов якийсь поліцейський, який явно був босом цих двох чоловіків у формі, і дав їм можливість піти, допоки, як Вім каже, “реальні копи” не приїхали, і вони таки досягли звільнення своїх хлопців з-під недоарешту та написали заяви в поліцію на тих неідентифікованих гвардійців.
Так а чому в результаті ця будівля повернулась до свого стану занедбаності? Через той інцидент з багаттям?
Якщо ти дійсно хочеш підтримувати подібний проєкт, то треба багато вкладати інвестицій, і це треба робити не в такій будівлі, яка є просто руїною без нічого, окрім стін. Культурний Діалог в результаті зробили культурний простір “Адаптер”, що був поруч з “Вічно Живим”. Протягом наступних років я став частиною організації, і ми реалізовували цей проєкт - простір, який не був зроблений з руїни, хоч і був дуже “базовим”. Теж без опалення, тож довелось робити піч всередині. Але як мінімум там були вікна, ще й до того ж двері.
По словам Віма, взимку влада заблокувала будівлю, закрили вікна цеглою, поставили нові двері (хоча центральні двері так і залишились, як і ключі від них). Згодом у 2016 році на стінах будівлі художники в рамках проєкту «Міфологема міста» за кураторством німецького митця Ігоря Зайдля створили мурал з КрАЗозавром та Щукозаком, але то вже окрема історія.
“Інотеатр” не був прагматичним проєктом, а скоріш таким собі перформативним актом, який показав, як можна реалізовувати громадські ініціативи, змінюючи місто. Акт, який об’єднав людей.
Хоч ми підійшли до завершення історії про авантюру з Інотеатром, я скористався можливістю озвучити ще пару питань.
Чи бачиш ти зараз можливість реалізовувати подібні проєкти в Кременчуці? Яка була б твоя практична порада?
Я точно бачу цей потенціал, бо як мінімум є багато порожніх будинків. Найбільша перешкода - це, очевидно, війна. На адміністративному рівні це великий бар’єр, але навіть після війни можливо деякі політики не будуть готові до таких, як сказати… прогресивних дій. У багатьох аспектах це все про довіру. Хто б це не хотів робити, вони мають мати довіру місцевої влади, показуючи на що вони здатні, показуючи власний досвід, показуючи те, що вони вже зробили та продовжують робити для міста. Якщо ви зможете побудувати велику місцеву спільноту, яка підтримує такі ідеї, розуміє, що ви робите та задля чого, тоді буде більше шансів, що вдасться переконувати владу. Адже вони теж люди, і якщо вони почують, що ви робите гарні речі, від людей, яких вони знають, які є їхньою аудиторією, які голосують за них, тоді буде легше. Це довгострокова робота, тож треба продовжувати робити те, що робите. Тоді вони зможуть довірити вам відповідальність на більш високому рівні, давши, наприклад, якусь будівлю, замість того, щоб вам доводилось орендувати її.
Проблема також у тому, - продовжував Вім, - що в Україні менш розвинуте громадянське суспільство. Тобто здебільшого є бізнес і є влада. Звісно, є громадські організації, але вони не так розвинуті. Якщо цей рух буде розростатись, громадські організації будуть мати вплив на життя людей та на рішення влади, тому що в них буде велика підтримка.
Є особисте питання до тебе. Чому тобі подобалось життя в Кременчуці? Чому ти залишився тут замість того, щоб повернутися до свого життя в Брюсселі?
Ну… для мене вже було ясно, в ті дні, коли ми працювали над “Інотеатром”, що є щось магічне тут. Але не знаю. Мене одразу привабив цей вайб. Звісно, для мене, як для людини, яка приїхала з Бельгії, тут все було екзотичне. Тобто не як на Багамах чи на якихось милих кокосових пляжах, а як у чомусь невідомому, чомусь… Це було щось на кшталт культурного шоку, але який був привабливий для мене та спрацьовував як магніт. Ну і до того ж я зустрів певних людей, які стали близькі моєму серцю. Я згодом повертався до Кременчука, і з кожним разом хотів залишитися все надовше. Також я доєднався до “Культурного Діалогу”, що ще більше зв’язало мене з містом. Я бачив можливості, хоч вони існують у зовсім іншому економічному та політичному контексті. Але я бачив потенціал.
Також я відчуваю, що в Брюсселі просто стільки всього відбувалося, і я був більш як людина зі сторони, яка не ініціювала, а підтримувала. А тут я відчував, що можу зробити більший внесок. Можливо це гра мого его, те, що я хотів щось значити для міста, для людей. Але так, люди, місто, те, що ми тут створювали… Згодом деякі з нас перестали бути частиною Культурного Діалогу та заснували свою громадську організацію, і ми робили багато чого крутого, фанового, хоч, можливо, іноді аматорського. Але це нормально - добре продовжувати пробувати різні речі і бачити, до чого воно призводить, і далі продовжувати. Тож так… Точно варто продовжувати.
