Кременчук не завжди мав славу суто індустріального міста — колись тут вирувало культурне життя. І насправді воно і зараз проростає, просто часто не відходить далеко від поверхні ґрунту.
Одним з основних інструментів культурного розвитку міста є реюз — явище, коли закинуті будівлі застосовують для цілей, для яких вони не призначались від початку.
Автор розповідає про приклади подібного явища в нашому місті, певні історичні культурні феномени, та торкається одвічного міського питання — вандали чи митці?
ПІДЛІТКИ ВАНДАЛИ. АБО СВІДОМІ МИТЦІ. РЕЮЗ
Кременчук – місто з напрочуд розвиненою культурою в принципі, особливо враховуючи, наскільки воно індустріальне. Якщо не вірите, то згадайте магазини «ТутОнХамон» та «Ділова-Я», унікальну рекламу на білбордах, милий пам'ятник трамвайчику та той факт, що перший творчий хаб (чи щось подібне) відкрився тут у 2008 році.
Кременчук не завжди мав славу індустріального міста – у 19 столітті тут вирувало культурне життя: театри, вичурна архітектура та розмаїття розваг.
Однак друга світова залишила лише 20 будівель цілими по всьому місту, а СРСР активно експлуатував Кременчук заради заводів і залишив надмірно-пролетарський відбиток у розумах багатьох людей. Заводи закрилися, а люди лишилися. А потім ці люди завели дітей і так само навчили їх не самовиражатися, як було у старі-добрі.
Поступово став намічатися конфлікт старих і нових поглядів. У той час як одні люди роками фокусуються на темі пенсії та М*****кого, інші все ж таки хочуть зробити свій внесок у культуру та мистецтво, відкидаючи, дуже ймовірно, консервативні погляди своїх сімей.
Коли тобі приблизно 14-18 років, проста словесна підтримка друзів нечасто допомагає, якщо потрібна студія для запису музики, майстерня для живопису чи сцена для вистави. Десь на цьому етапі на думку спадає ідея: вулиця. Занедбані будівлі. Дорога. Де один побачить «зганьблену стіну», інший зможе побачити цікаву техніку малювання. Де один побачить дармоїда з гітарою, інший побачить гарного музиканта.
Та і в принципі, якщо подумати, різниця між тими самими муралом та графіті лише у схваленні «зверху».
Стріт-арт може бути єдиною можливістю людини самовиражатися – ми живемо у неспокійні часи. І я говорю лише про використання громадських місць як майданчиків або занедбаних будівель як полотен. Не житлові будинки, не чужі машини – жодної шкоди власності.
Але навіть цей острівець спокою залишається під ударом. Чомусь людей досі турбує, що на умовному заводі, який треба було знести 10 років тому, з'явилося графіті. Вуличні музиканти стикаються з агресією від перехожих. Поети – з несправедливою критикою та звинуваченнями. Цей перелік можна продовжувати дуже довго.
А що ж у Європі, куди ми прагнемо? Там, крім згаданих модних слів, є таке поняття як «реюз». Цим словом називають явище, коли будівлі, що не використовуються, застосовують для цілей, для яких вони не призначались від початку. Це вважають не лише нормальним, а й добрим явищем, бо де є люди – там є бізнес. А ми, не забуватимемо, живемо в капіталістичному світі. На більш людяному рівні – реюз допомагає заповнити ніші, які потрібні людям. Це можуть бути притулки для тварин, спеціалізовані магазини, творчі простори тощо.
У нас є таке? У нас є таке. Прямо тут, у Кременчуці.
Одна тільки Софіївська вулиця має не один приклад: усім відомий костел 1910 року, будинок Рабиновича, будинок генерала Бутовського. І реюз був неодноразово! Щоб не бути голослівним: костел був пограбований більшовиками та у 30-ті роки став Будинком санітарної культури. Після другої світової з нього зробили кінотеатр «Победа». У 90-ті – перетворили на спортивну школу. І тільки після всіх цих декад будівля знову стала релігійною, та навіть не католицькою, а вже православною.
А що ж із просторами для творчості? Тут вже складніше… У багатьох випадках реюз був зумовлений потребами людей після приходу радянської влади. І хоч згаданий костел і встиг побувати також виставковим центром, але це було надто давно, та й виставка була вулична.
Але до біса ці пережитки. Відкривається перший творчий простір, який позиціонує себе як вільний. І щоб уникнути сварок, хто і де був першим, я хочу уточнити - саме офіційно зареєстрований простір, про який є відомості зараз. Відкрився він у 2008 році... за тим самим костелом! Організація діє і досі.
Але це не кінець, бо ніхто не любить монополії. Поступово з'являються також інші простори, де люди хочуть відійти в експерименти далі і далі. Іноді умови, де створюються такі місця - дуже дивні. Наприклад, це скріншот із тієї самої забороненої соціальної мережі, де покази фільмів «со смислом» організовувались церквою «Виноградник»… але щоб задовольнити свої синефільські потреби, доводилося проходити через магазин велосипедів. Пости у пабліку трималися до 2015 року.
Також багато місцевих жителів люблять згадувати клуб «Зебра», який теж вказаний на скріншоті і стоїть зовсім поруч. З афіш, які збереглися в інтернеті, можна сміливо зробити висновок, що це було місце з найбільшою кількістю концертів, зустрічей, івентів тощо. А потім його теж реюзнули, але в кафешку.
І давайте поговоримо про найяскравішого представника – кінотеатр «Дніпро». Він міг бути знесений та стати памп-треком для велосипедистів, але став творчим простором та полотном для фантастичного муралу у міжнародному культурному проекті.
То до чого все це? Реюз будівель завжди був і продовжує розвиватися для нових галузей, однією з яких повинна стати «культура та мистецтво». Для цього потрібно позбавитись упереджень. Якщо гіперболізувати: необов'язково група молодих людей з умовним яскравим волоссям - це сектанти або злі вандали. Можливо, вони хочуть створити культурну подію, а може ще й поповнити скарбницю міста. Дайте людям шанс. Допомагайте розвиватися локальним культурним організаціям, навіть якщо вони невеликі.
Крім реюзу, чудовим знаком для міста стала поява зовсім нових творчих майданчиків (таких як “Ерцгамма”, “Митецький” та ін.) навіть всупереч умовам війни. Індустріальне місто – це не хрест на культурному житті, це лише особливі умови. Кременчук має чудовий потенціал і він непогано його використовує вже зараз, але далеко не повністю.
В ідеальному світі майбутнього було б добре допомогти розвитку таких проектів ще з боку влади. Наприклад, у деяких країнах існує закон, за яким з власників та орендодавців невикористовуваних приміщень стягується додатковий податок. Це мотивує організації та бізнеси раціонально використовувати приміщення та не перекривати кисень новим маленьким проектам, яким так само потрібне місце.
Крім цього, безумовно, відсоток бюджету, що виділяється на подібні культурні проекти, був просто знущальним ще до повномасштабної війни. Якщо ми хочемо, щоб не було «фриків», які фарбують стіни та б'ють шибки у протестах, протестуючи проти пейзажів міста, які нагадують декорації до орвелівських текстів, потрібно просто прийняти, що культура не розвивається сама собою – їй теж не завадить зовнішній офіційний ресурс.
За цим відкланяюся.
Бережіть себе, своє натхнення та свою творчість.
