«Театр — це місце, де можна виплеснути біль, а не просто їсти тортики»: Анна Герасімова про «поїдання скла» на сцені, «Динозавра Шредінгера» та Кременчук як землю геніїв

Напередодні нової вистави «Динозаври Шредінгера», що відбудеться 28 серпня, ми поспілкувалися з Анною Герасімовою, письменницею та режисеркою театру “З першого разу” про створення її вистави, роботу з акторами та теперішнє і майбутнє театрального життя Кременчука.

— Розкажи про нову виставу. Відчини завісу таємниці, про що вона буде.

— Вистава підіймає декілька важливих, складних, табуйованих суспільством тем, про які зазвичай говорять у дуже вузьких колах. Я не можу сказати прямо, про що конкретно вона, залишу таку невеличку інтригу. Скажу, що це вистава про відповідальність: перед собою, перед своїми близькими й перед суспільством.

Напередодні нової вистави «Динозаври Шредінгера», що відбудеться 28 серпня, ми поспілкувалися з Анною Герасімовою, письменницею та режисеркою театру “З першого разу” про створення її вистави, роботу з акторами та теперішнє і майбутнє театрального життя Кременчука.

— Розкажи про нову виставу. Відчини завісу таємниці, про що вона буде.

— Вистава підіймає декілька важливих, складних, табуйованих суспільством тем, про які зазвичай говорять у дуже вузьких колах. Я не можу сказати прямо, про що конкретно вона, залишу таку невеличку інтригу. Скажу, що це вистава про відповідальність: перед собою, перед своїми близькими й перед суспільством.

— Як взагалі відбувається весь процес — від першої написаної літери до моменту, коли актори виходять на уклін? Як народжується вистава?

— У мене взагалі немає такого, що я хочу щось дуже сильно написати. До мене приходять актори, люди й кажуть: «Хочемо виступати, хочемо на театральну сцену». Я дивлюся на їхню природу, дивлюся на їхній типаж і пишу під них виставу.

І у мене є дівчата, з якими ми працювали в театрі Liberty, з якого я родом. Мілена, Соня — вони подруги, я в них побачила скажений акторський потенціал. Я сказала: «Хочете, на вас щось напишу?» Вони кажуть: «Так, хочемо, хочемо драму».

Я хотіла відійти від драми, тому що в мене всі роботи характерні тим, що, як подруга моя сказала, я люблю бити й жерти скло у виставах. І я не знала, яку драму поставити на двох дівчат. Поки я не їхала в маршрутці, в мене в голові щолкнув такий тумблер: «О, а якщо вони будуть?» І отак от народилася ідея.

— Як взагалі відбувається весь процес — від першої написаної літери до моменту, коли актори виходять на уклін? Як народжується вистава?

— У мене взагалі немає такого, що я хочу щось дуже сильно написати. До мене приходять актори, люди й кажуть: «Хочемо виступати, хочемо на театральну сцену». Я дивлюся на їхню природу, дивлюся на їхній типаж і пишу під них виставу.

І у мене є дівчата, з якими ми працювали в театрі Liberty, з якого я родом. Мілена, Соня — вони подруги, я в них побачила скажений акторський потенціал. Я сказала: «Хочете, на вас щось напишу?» Вони кажуть: «Так, хочемо, хочемо драму».

Я хотіла відійти від драми, тому що в мене всі роботи характерні тим, що, як подруга моя сказала, я люблю бити й жерти скло у виставах. І я не знала, яку драму поставити на двох дівчат. Поки я не їхала в маршрутці, в мене в голові щолкнув такий тумблер: «О, а якщо вони будуть?» І отак от народилася ідея.

— Ти більше пишеш для себе чи для глядача? Звідки взагалі береться матеріал для твоїх вистав?

Всі роботи я спочатку пишу, щоб задовольнити якісь свої внутрішні переживання, емоції. Складні форми — драматичні, трагічні — допомагають мені пережити певні травми, переживання.

Ну, я людина така, я — щур, пацюк. Дуже люблю дивитися за життям своїх друзів, знайомих, аналізувати: а вона так зробила, а він їй те сказав. Беру якісь фрагменти з життя своїх знайомих і розв'язувати проблеми на сцені.

У мене в кожній виставі дуже багато жартів. Навіть в оцій трагедії. Все починається зі сміху, радості, веселощів, а потім ми вже починаємо жерти скло. Люблю ці драми, тому що вони сʼєдобні, вони смачні. Що його їсти тортики? Тортики можна і треба їсти в реальному житті.

З людьми, з якими я працюю, у нас 90% повного порозуміння, тому їхні смаки повністю збігаються з моїми. Але я постійно звертаю увагу на бажання глядача. Ті, хто були на моїх роботах, уже знають мій почерк і стиль. Я пишу те, що люди хочуть побачити: себе на сцені, себе в діях актора. Хочуть, щоб персонаж не говорив складнопідрядними реченнями, щоб у виставі були жарти, щоб ти не сидів і не відчував себе, наче тебе в 10 класі загнали на «Ромео і Джульєтту».

При всій повазі до «Ромео і Джульєтти», мені складно дивитися. І я думаю, що моєму глядачу теж. Тому в моїх виставах діалоги максимально побутові й прості, щоб глядачу було легко і комфортно. Я вважаю, що враховую його потреби на 100%.

— Ти більше пишеш для себе чи для глядача? Звідки взагалі береться матеріал для твоїх вистав?

Всі роботи я спочатку пишу, щоб задовольнити якісь свої внутрішні переживання, емоції. Складні форми — драматичні, трагічні — допомагають мені пережити певні травми, переживання.

Ну, я людина така, я — щур, пацюк. Дуже люблю дивитися за життям своїх друзів, знайомих, аналізувати: а вона так зробила, а він їй те сказав. Беру якісь фрагменти з життя своїх знайомих і розв'язувати проблеми на сцені.

У мене в кожній виставі дуже багато жартів. Навіть в оцій трагедії. Все починається зі сміху, радості, веселощів, а потім ми вже починаємо жерти скло. Люблю ці драми, тому що вони сʼєдобні, вони смачні. Що його їсти тортики? Тортики можна і треба їсти в реальному житті.

З людьми, з якими я працюю, у нас 90% повного порозуміння, тому їхні смаки повністю збігаються з моїми. Але я постійно звертаю увагу на бажання глядача. Ті, хто були на моїх роботах, уже знають мій почерк і стиль. Я пишу те, що люди хочуть побачити: себе на сцені, себе в діях актора. Хочуть, щоб персонаж не говорив складнопідрядними реченнями, щоб у виставі були жарти, щоб ти не сидів і не відчував себе, наче тебе в 10 класі загнали на «Ромео і Джульєтту».

При всій повазі до «Ромео і Джульєтти», мені складно дивитися. І я думаю, що моєму глядачу теж. Тому в моїх виставах діалоги максимально побутові й прості, щоб глядачу було легко і комфортно. Я вважаю, що враховую його потреби на 100%.

— А що ти відчуваєш, коли виходиш на уклін?

— У мене є маленька дитина всередині, з якою я співпрацюю. Вона народжує всі ідеї, а я, як доросла, просто ці ідеї обгортаю в якісь прикольні етикетки. А дитина все робить. І на уклін виходить не я, доросла, а дитина.

На уклоні мені завжди хочеться плакати, тому що це плаче дитина. От на сцені плаче дитина, у якої щось вийшло, а оця доросла частина мене стоїть в залі серед інших людей і робить: «Ой, молодець, молодець».

Навіть коли вистава не дуже вдала, бувають моменти, що вистава йде не так, як хотілося б. Є просади, десь забули текст, десь щось виконали, те, що не треба було викидати. Навіть у такі моменти дитина виходить на уклін і така: «Ну, ми старались, ми намагались, ми майже це зробили. Наступного разу ми зробимо краще, все в нас вийде».

— А що ти відчуваєш, коли виходиш на уклін?

— У мене є маленька дитина всередині, з якою я співпрацюю. Вона народжує всі ідеї, а я, як доросла, просто ці ідеї обгортаю в якісь прикольні етикетки. А дитина все робить. І на уклін виходить не я, доросла, а дитина.

На уклоні мені завжди хочеться плакати, тому що це плаче дитина. От на сцені плаче дитина, у якої щось вийшло, а оця доросла частина мене стоїть в залі серед інших людей і робить: «Ой, молодець, молодець».

Навіть коли вистава не дуже вдала, бувають моменти, що вистава йде не так, як хотілося б. Є просади, десь забули текст, десь щось виконали, те, що не треба було викидати. Навіть у такі моменти дитина виходить на уклін і така: «Ну, ми старались, ми намагались, ми майже це зробили. Наступного разу ми зробимо краще, все в нас вийде».

— За останні роки, особливо після повномасштабного вторгнення, театр став досить популярним в Україні. Театральні актори стали справжніми зірками, у Києві на вистави неможливо купити квитки. Чи змінюється щось у театральному житті Кременчука?

— У Кременчуці питання театру, знову ж таки, щемке, тонке і, як сказати, там, “де тонко — там рветься”. Якщо взяти мої роботи декілька років тому і зараз, то зараз у мене активніше купують квитки.

Я розумію чому. У мене є постійний глядач, який мені довіряє і вже не боїться йти в глибину. Раніше глибокі роботи, там, де треба думати, відповідати на складні питання самому собі, сприймалися типу: «Ой, ну навіщо ти це розповідаєш, якщо воно і так очевидно, що не треба собою нехтувати, що треба себе обирати». І був бунт.

Потім, коли ми показували «Не сама» вже п’ятий раз, глядач казав: «Боже, дякую, що це є. Дякую, що відкрила очі. Дякую, що там пояснюєш це».

І отак поступово глядач стає більш готовим до глибоких робіт, там, де треба розмовляти із собою, де матеріал наштовхує на рефлексію.

До вистави (Прим. авт. — Динозаври Шредінгера) рівно два тижні, і за цей час продано 30% квитків — це для кременчуцької вистави, як на мене, прям вау.

І це завдяки буму на театр тому, що задали київські театри, музичні колективи, які позиціонують себе як театральні, музично-театральні гурти. Завдяки їхнім зусиллям та моїм зусиллям тут все потрошку рухається в правильному напрямку.

— За останні роки, особливо після повномасштабного вторгнення, театр став досить популярним в Україні. Театральні актори стали справжніми зірками, у Києві на вистави неможливо купити квитки. Чи змінюється щось у театральному житті Кременчука?

— У Кременчуці питання театру, знову ж таки, щемке, тонке і, як сказати, там, “де тонко — там рветься”. Якщо взяти мої роботи декілька років тому і зараз, то зараз у мене активніше купують квитки.

Я розумію чому. У мене є постійний глядач, який мені довіряє і вже не боїться йти в глибину. Раніше глибокі роботи, там, де треба думати, відповідати на складні питання самому собі, сприймалися типу: «Ой, ну навіщо ти це розповідаєш, якщо воно і так очевидно, що не треба собою нехтувати, що треба себе обирати». І був бунт.

Потім, коли ми показували «Не сама» вже п’ятий раз, глядач казав: «Боже, дякую, що це є. Дякую, що відкрила очі. Дякую, що там пояснюєш це».

І отак поступово глядач стає більш готовим до глибоких робіт, там, де треба розмовляти із собою, де матеріал наштовхує на рефлексію.

До вистави (Прим. авт. — Динозаври Шредінгера) рівно два тижні, і за цей час продано 30% квитків — це для кременчуцької вистави, як на мене, прям вау.

І це завдяки буму на театр тому, що задали київські театри, музичні колективи, які позиціонують себе як театральні, музично-театральні гурти. Завдяки їхнім зусиллям та моїм зусиллям тут все потрошку рухається в правильному напрямку.

— Чого бракує театральному життю в Кременчуці?

— Глядача. Це єдине, чого бракує театральному життю в Кременчуці.

Якби квитки на виставу купувалися за місяць і їх розгрібали, то можна було б робити кожен тиждень нову виставу. У моєму репертуарі є три готові вистави плюс іще три потенційні. Це шість вистав, які можна показувати кожен тиждень.

Чи готова я нести відповідальність, що ці роботи хороші? Звісно. А чого не вистачає? Глядача. Тому що коли ти місяць збираєш людей на виставу, ледь-ледь їх стягуєш, то на наступну вже ресурсу не буде.

А якби глядач швидко знаходився, то все було б трошки активніше. Мені здається, що й інші театри теж збільшували б свій репертуар. Коли є попит, є і пропозиція. От і все.

— Як залучити кременчуцького глядача до театру?

— Привчити кременчуцького глядача ходити, бо в нашому дитинстві нас трошки насильно водили в театр. Я застала цей період, і це велика помилка. Не можна людей змушувати ходити в театр. Треба залучати.

Змусити людину піти в театр — це все одно, що змусити людину їсти. Коли людина не голодна, ти намагаєшся її нагодувати — це дуже погана ідея. Ти, скоріш за все, людину відвернеш. Нащо її ще пхати торти в рот? Якщо людям театр не потрібен, їм треба просто пояснити, навіщо він їм, а рішення людина має прийняти сама.

А як пояснити? Треба руйнувати стереотипи про театр. Якщо зараз запитати будь-яку рандомну людину на вулиці, що таке театр, нам скажуть: «Ну, це “Ромео і Джульєтта”». Або: «Ну, це, напевно, куди мене в школі водили».

Як на мене, люди хочуть бачити або історію, яка дуже наближена до них, або щось фантастично гарне, привабливе. Це дві такі течії театру: активне, класне шоу з глибоким сенсом, глибокою історією, але супер'яскраве, з виразною картинкою. Або щось повсякденне, на що глядач готовий підписатися і сказати: «О, це ж моє життя».

От руйнуючи стереотипи, ми зможемо залучати глядачів до театру. Для цього треба зробити хорошу рекламну кампанію, в якій буде тонко пояснюватися, чому людина має віддати 350 грн за квиток і що вона отримає натомість. Не так: «Квиток 350 грн, пішли, відпустять з алгебри». Інакше діла не буде.

— Чого бракує театральному життю в Кременчуці?

— Глядача. Це єдине, чого бракує театральному життю в Кременчуці.

Якби квитки на виставу купувалися за місяць і їх розгрібали, то можна було б робити кожен тиждень нову виставу. У моєму репертуарі є три готові вистави плюс іще три потенційні. Це шість вистав, які можна показувати кожен тиждень.

Чи готова я нести відповідальність, що ці роботи хороші? Звісно. А чого не вистачає? Глядача. Тому що коли ти місяць збираєш людей на виставу, ледь-ледь їх стягуєш, то на наступну вже ресурсу не буде.

А якби глядач швидко знаходився, то все було б трошки активніше. Мені здається, що й інші театри теж збільшували б свій репертуар. Коли є попит, є і пропозиція. От і все.

— Як залучити кременчуцького глядача до театру?

— Привчити кременчуцького глядача ходити, бо в нашому дитинстві нас трошки насильно водили в театр. Я застала цей період, і це велика помилка. Не можна людей змушувати ходити в театр. Треба залучати.

Змусити людину піти в театр — це все одно, що змусити людину їсти. Коли людина не голодна, ти намагаєшся її нагодувати — це дуже погана ідея. Ти, скоріш за все, людину відвернеш. Нащо її ще пхати торти в рот? Якщо людям театр не потрібен, їм треба просто пояснити, навіщо він їм, а рішення людина має прийняти сама.

А як пояснити? Треба руйнувати стереотипи про театр. Якщо зараз запитати будь-яку рандомну людину на вулиці, що таке театр, нам скажуть: «Ну, це “Ромео і Джульєтта”». Або: «Ну, це, напевно, куди мене в школі водили».

Як на мене, люди хочуть бачити або історію, яка дуже наближена до них, або щось фантастично гарне, привабливе. Це дві такі течії театру: активне, класне шоу з глибоким сенсом, глибокою історією, але супер'яскраве, з виразною картинкою. Або щось повсякденне, на що глядач готовий підписатися і сказати: «О, це ж моє життя».

От руйнуючи стереотипи, ми зможемо залучати глядачів до театру. Для цього треба зробити хорошу рекламну кампанію, в якій буде тонко пояснюватися, чому людина має віддати 350 грн за квиток і що вона отримає натомість. Не так: «Квиток 350 грн, пішли, відпустять з алгебри». Інакше діла не буде.

— Чи допоміг би цій справі стаціонарний театр у Кременчуці? Палаци культури, яких у місті багато, частково можуть виконувати цю роль, але чи може сцена МПК замінити повноцінну театральну сцену?

— Якби в Кременчуці, з десятиметровими написами, як, наприклад, «Маркетопт», було написано «Театр», люди б ходили. Значний пласт населення хоче ходити в театр, просто не знає куди.

Навіть якби вистава була посередньою, актори грали на аматорському рівні, костюми були нецікаві, я б ходила на будь-яку виставу. Тому що хочеться йти в театр. А куди йти, якщо ти шукаєш «театр Кременчук»? Його немає.

До пандемії, коли мені було років 16–17, у нас проводилися театральні весни. У МПК приїжджали театри з усієї країни й давали гастролі. Кожен день — нова вистава, і люди ходили! Я була на тих виставах, сиділа в переповненому залі, тому що була реклама і людям давали розуміння, що таке існує.

Зараз, щоб дізнатися, що в Кременчуці щось відбувається, треба ходити навколо МПК і слідкувати, коли там вивісили афішу.

Я зараз порушу питання, за яке будуть мене бити палками і, може, навіть не пустять більше в Міський палац культури. Коли ми запропонували знайомим прийти на виставу в МПК, люди прямо кажуть: «Это там, где сектанты собираются». Ти не поясниш людям, що це не сектанти. Якщо орендують приміщення, це не означає, що воно автоматично стає отим.

Мені здається, сцена міського палацу культури прекрасна. МПК — це взагалі моя велика любов: як він зроблений, його історія, працівники, які там працюють, театр, який працює при ньому. Це прекрасно.

Але Кременчуку потрібен стаціонарний театр, який не буде асоціюватися ні з релігійними зборами, ні з інфопродуктами, ні з аніме-фестивалями. Театр має бути чисто театром. Має бути будівля, в якій можуть проводитися творчі й музичні вечори, але вони мають бути відокремлені від віросповідання і політики. Театр говорить ідеями, але не має асоціюватися лише з однією ідеєю.

Десять років тому я сиділа на одному навчанні від міста, де мала можливість поговорити з представниками влади. Мені було 15. Я спитала, чи буде у нас театр. Мені сказали: «Так, ми займаємося цим питанням. Будівля кінотеатру яка стоїть у парку, оце буде театр, ми вже викуповуємо його».

От пройшло 10 років, чекаю. Досі надія є, що може щось із цього вийде. Сподівання, віра є.

— Наостанок: що для тебе означає бути театральною режисеркою в Кременчуці?

— Я людина театру, людина акторства, 100%. Це те, що я люблю, чим живу і від чого не хочу відмовлятися.

Для мене бути режисеркою в Кременчуці — це нескінченна боротьба за душі людей, за їхні думки, переживання, емоції. Театр лікує душі. І кожного разу, коли мені вдається поставити виставу, навіть якщо вона на 12 людей, я дивлюся в очі глядачам і відчуваю, що перемогла битву за душу людини. І кожного разу думаю: а як класно перемогти війну.

Я дуже сподіваюсь, що в Кременчуці ця боротьба обернеться перемогою, що театральне життя стане настільки насиченим і бурхливим, що ми не будемо встигати його жити — у хорошому сенсі цього слова.

Не хочеться боротися, хочеться просто в цьому жити. От і все.

Скільки разів я не їздила в Київ, скільки там не працювала, як би не захоплювалася людьми, які присвятили життя мистецтву в Києві, мене він не приваблює так, як Кременчук.

Немає в Україні, як на мене, жодного кращого міста за Кременчук. І це не якийсь там патріотизм. Просто це земля геніїв. Скільки талановитих людей із Кременчука зараз живуть у Києві. Це не можна звідси їхати. Тут треба сіяти з трудом, але, може, це дасть свої плоди.

Я хочу тут будувати сім'ю, театральне життя і прожити тут усе життя. Тут я прийшла з цієї землі, в неї я покладу все.